Эта запись также доступна на: Russian
Адреса: 64303, Ізюмський район, вул. Івана Мазепи, 30
Телефон: (050) 238-45-45
Громада утворена: 23 жовтня 1991 р.
Престольні свята:
Вознесіння Господнє
Піщанської (Казанської) ікони Божої Матері
Безсеребреників і чудотворців Косьми і Даміана Асійських
Священнослужителі:
Настоятель – Єпископ Іоанн (Терновецький);
Ключар – протоієрей Богдан Думіндяк;
Клірики:
протоієрей В’ячеслав Солоха;
протоієрей Дмитро Повний;
протоієрей Кирило Андраш;
протодиякон Володимир Малиновський;
диякон Артемій Бондаренко;
Про храм:
Ізюмська фортеця була однією із найміцніших фортифікаційних споруд краю того часу, особливо якщо враховувати те, що, територія Ізюма і його околиць (завдяки унікальній природній підвищеності) дозволяли контролювати велику площу і природні броди на Сіверському Дінці.
Займаючись ратною справою, засновники міста не забували про духовність і віру. Практично одночасно з будівництвом фортеці і міста козаки у 1684 році побудували кам’яний Преображенський собор, який зберігся і по сьогоднішній день, а також дерев’яну церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці (храм зруйнований у 1941 році).
У 1685 році Ізюм стає одним із п’яти полкових міст Слобожанщини – центром Ізюмського слобідського козачого полку, якому підкорялись 13 довколишніх містечок і слобід. Перетворення Ізюма в полковий центр сприяло подальшому розвитку міста. Він помітно виріс і на початку XVIII століття був одним із найгустонаселеніших міст Слобідської України. (У 1732 р. при п’яти церквах м. Ізюма значилося 368 дворів і 1591 душа чоловічої статі…». – Харківський збірник: Літературно-науковий додаток до Харківського календаря на 1893 рік», Харків, 1892, – С. 359-361). Навколо фортеці почали з’являтися приміські слободи, які називались форштами (форштадтами). Так з’явились Піски, Попівка, Гончарівка і інші слободи, які згодом злились з містом, але як його райони зберегли свої назви до наших днів.
Подальшому розвитку міста у певній мірі сприяло його вдале розташування поблизу торгових шляхів. Розвивались землеробство, бортничество. Вирощувались практично всі культури, типові для цієї смуги, велика увага приділялась садівництву і городництву. Козаки на свої кошти утримували школи, богодільні.
Немало славних сторінок в історії нашої Батьківщини вписали козаки Ізюмського слобідського козачого полку. Ізюмський полк не тільки охороняв край від набігів татар, але і брав участь у різноманітних боях і походах російської армії.
У 1696 році полк був учасником Азовського походу, в пам’ять про який (й участь ізюмчан в захопленні Азова) командуючий однієї із груп військ Я. Ф. Довгорукий передав на зберігання місту захоплені в боях трофеї — турецькі військові регалії. Брав Ізюмський полк участь і в ряді битв Північної війни, особливо відзначившись в бою під Ерестфером у 1701 році, де російська армія, очолювана Б. П. Шереметьєвим, разгромила війська Шліппеннбаха. Відзначились ізюмчани і в закордонних походах російської армії в Персію і Польщу.
У 1765 році у відповідності з царським маніфестом були ліквідовані слобідські полки, і Ізюмський слобідський козачий полк був реорганізований в регулярний гусарський, який продовжив славні бойові традиції. Ізюмські гусари брали участь практично в усіх найважливіших військових кампаніях XIX століття, про що свідчать нагороди: війна з Францією 1806-1807 рр. – 17 Георгієвських труб для полкового оркестру с надписом «Ізюмському полку за проявлену хоробрість в 1807 році проти французів»; Вітчизняна війна 1812 р. – Георгієвський штандарт з надписом «За відмінність під час разгрому і вигнанні ворога за межі Росії у 1812 р.» (зберігається у музеї Бородінської битви), знаки і головні убори з надписом «За відмінність»; війна з Туреччиною 1828-1829 рр. – чинам полку бронзові медалі на Георгієвських стрічках; Кримська війна і Російсько-турецька війна 1877-1878 рр. – рядовим чинам – бронзові медалі, а офіцерам – шнури на угорках гвардійського зразка. До того ж два ескадрони гусар стали основою для створення 2-го лейб- гвардії уланського полку, але відомо, що у всі часи в гвардію брали найбільш достойних. У різний час в Ізюмському полку служили такі відомі в нашій історії особистості, як М. Б. Барклай-де-Толлі, Л. Л. Беннінгсен, І.С. Дорохов. У 1882 році, як і всі гусарські полки, Ізюмський був перейменований в драгунський (37-й). У 1907 році знову став 11-м гусарським. А в 1912 році в столітній ювілей Вітчизняної війни 1812 року Ізюмському полку було присвоєно ім’я генерала Дорохова.
Після утворення у 1835 році Харківської губернії Ізюм став повітовим центром. Ведення сільського господарства, як і раніше, залишалось основним заняттям населення. Починають розвиватися ремісничі промисли: ковальське, швейне і шкіряне виробництва, виготовлення полотна й одягу. Особливо славились вироби гончарів. У кінці XVII століття в Ізюмі з’являються перші підприємства мануфактурного типу.
«Харківські губернські відомості» у 1882 році писали: «Взагалі Ізюм вирізняється з ряду повітових міст Харківської губернії і після Сум займає перше місце».
З історією Ізюмщини пов’язані імена багатьох видатних громадських діячів. До них можна віднести просвітителя-демократа, першого директора Царськосільського ліцею В. Ф. Малиновського. Знаходячись на державній службі у Москві, Санкт-Петербурзі і за кордоном, він часто відвідував свій маєток під Ізюмом. Старший син Малиновського, Іван, був вихованцем ліцею і другом О.С. Пушкіна. Саме з сім’єю Малиновських, яка проживала на Ізюмщині, були пов’язані чимало учасників декабристського руху. Сестра І. Малиновського, Анна Василівна, вийшла заміж за О.Е. Розена, учасника повстання на Сенатській площі. Після сибірського заслання сім’я повернулася у свій дім на хутір Вікніно під Ізюмом. Тут О.Е. Розен займався громадською діяльністю: заснував селянський банк, учителював у створеній ним сільській школі, був обраний присяжним засідателем окружного суду, шість років служив мировим посередником у повіті.
Друга сестра, Марія Василівна, була заміжня за В. Д. Вільхівським. Сім’ї декабристів прожили на Ізюмщині багато років. На жаль, їх будинки та особисті речі не збереглись, і вже в наш час в селі Кам’янка і в урочищі Вікніно встановлені пам’ятні знаки.
Неповторні і живописні місця Ізюмщини – чудова природа, ріки, озера, ліси – завжди були джерелом натхнення для художників, письменників і поетів.
Ізюм – батьківщина талантливого українського художника С. І. Васильківського, автора більш, ніж трьох з половиною тисяч полотен. Дипломна робота С. І. Васильківського, за яку він отримав звання художника першого ступеня і був удостоєний Великої золотої медалі і права на чотирьохрічне закордонне відрядження, називалась «По Дінцю». Разом з художником М. С. Самокішем та істориком Д. І. Яворницьким С. І. Васильківський створив унікальний альбом «Із української старовини».
З Ізюмщиною пов’язане ім’я відомого поета-романтика М.М. Петренка. Серед кращих творів поета можна назвати вірші «Вечір», «Вечірній дзвін» та ін. Найбільш відомий твір М. М. Петренка «Недоля» («Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…») практично став народною піснею.
Наш край – батьківщина поетів, батька і сина Олександрових, письменниці Н. С. Соханської (більш відомої в літературі як Кохановська). На Ізюмщині (с. Данилівка) пройшли дитячі роки письменника-романіста Г. П. Данилевського, автора відомих історичних романів і повістей «Мірович», «Спалена Москва» та ін.; народної артистки УССР А. І. Борисоглібської, а також професора, народної артистки РСФСР Е.І. Тіме.
Історія ХХ століття – особлива сторінка в історії нашого народу. Людство не знає аналогів того, щоб на такий, відносно невеликий, відрізок часу випало стільки соціальних катаклізмів, воєн і втрат.
При соборі діє дитяча недільна школа.
Свято-Вознесенський собор відомий далеко за межами Ізюмщини завдяки тому, що тут зберігається одна із найзнаменитіших і найшанованіших святинь Східної України – чудотворна ікона Піщанської Божої Матері.
Храм побудований і освячений у 1826 році. Він зведений замість попереднього, який знаходився на вулиці Замостянській на лівому березі Сіверського Дінця і внаслідок частих розливів ріки почав руйнуватися. Саме в цьому, старому храмі, явилася у 1754 гроці Бєлгородському єпископу – святителю Іосафу (Іосифу Горленку) ікона Божої Матері Піщанської:
«Образ Божої Матері, який назвали Піщанський, явився великому російському святителю Іоасафу, єпископу Бєлгородському.
У рік своєї блаженної кончини (1754) святитель Іоасаф об’їжджав єпархію, і напередодні виїзду із Бєлгорода йому приснився сон: ніби він оглядав церкви і в одній із них у притворі на купі сміття побачив ікону Богоматері з немовлям зі світлим сіянням, яке від неї витікало; і почувся голос: «Дивись, що зробили з ликом Моїм служителі цього храму. Образ Мій, призначений для країни цієї джерелом благодаті, а вони викинули його в сміття». Після прибуття в м. Ізюм Харківської губернії, єпископ відвідав Вознесенську церкву і з подивом знайшов у ній ікону, яку побачив уві сні. Ікона знаходилася у нехтуванні і служила в притворі перегородкою, за яку сипали вугілля для кадила. За святительським повелінням ікона була поміщена у великий кіот і поставлена в належне місце. Більше трьох днів прожив святитель Іоасаф в Ізюмі, і щодня вранці і ввечері приходив він у Вознесенську церкву і молився перед образом Божої Матері».
У 1792 році Вознесенська церква була перенесена із Замістя у більш вищу місцевість на Піски, куди і була відправлена ікона, яка приваблювала все більше і більше шанування і благоговіння прихожан і навколишніх жителів. Надалі і XIX, і XX століття були ознаменовані допомогою і багатьма чудовими зціленнями, які здійснювалися біля чудотворного образа Піщанської Божої Матері.
Ось уже більше двохсот п’ятдесяти років до ікони з хворобами, з горем, зі сльозами і відчаєм приходять люди. І як в старі часи вона допомагала вистояти в боях, так і сьогодні допомогає людям справитися з бідою.
Стараннями приснопам’ятного митрофорного протоієрея Іосифа Романчака з 1983 по 2008 роки Свято-Вознесенський храм був повністю оновлений. З 2000 року храм отримав кафедру вікарного архієрея, став кафедральним собором
У 2005 році були позолочені купола, у 2006-2007 роках – був розписаний весь храм, замінені іконостаси, а також кіоти по всьому храмі. Завдяки старанням отця Іосифа при храмі відкрито готель для паломників, облаштоване джерело.
4 листопада 2007 р., напередодні великого празника для всіх православних християн – Казанської ікони Божої Матері – на дзвіниці Свято-Вознесенського кафедрального собору відбулось встановлення нового дзвону.
Дзвін був виготовлений за ініціативою отця Іосифа, настоятеля храму, на Донецькому металургійному комбінаті. Вага нового дзвону – 3,7 тонни. Завдяки спеціальній технології дзвін має особливе звучання. Перевезення і монтаж дзвону здійснили спеціалісти Ізюмського приладобудівного заводу.
8 травня 2012 р. шляхом виділення із складу Харківської єпархії була утворена Ізюмська єпархія. Свято-Вознесенський собор став головним кафедральним собором правлячого архієрея – архієпископа Єлисея (Іванова).
23 листопада 2022 р. у зв’язку з призначенням Преосвященного єпископа Іоанна (Терновецького) керуючим Ізюмською єпархією указом Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія єпископа Іоанна призначено настоятелем собору.
Переглянуто: (259)
