Успіння Пресвятої Богородиці

Розміщено на Сер 29, 2019 в Новини єпархії

Эта запись также доступна на: Russian


28 серпня 2019 року, в свято Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії, митрополит Ізюмський і Куп’янський Єлисей звершив Божественну літургію у Вознесенському кафедральному соборі м. Ізюма.

Його Високопреосвященству співслужили клірики кафедрального собору.

У своєму архіпастирському слові Високопреосвященніший Єлисей сказав: «Життя сприймається нами настільки природно, що неможливо припустити, що колись нас не буде.

Так, ми постійно бачимо, як люди безжально вириваються з цього життя, залишають свої тіла, ідуть, не забираючи нічого з нажитого тут. Але в глибині душі ми ніколи не зможемо примиритися зі смертю.

Ми сприймаємо смерть як народження в життя вічне. Так, це плач і трагедія. Але це і радість повернення людини до Того, ім’я Якого він добровільно прийняв і Кому все життя служили. Ми називаємо себе християнами по імені Господа нашого Ісуса Христа, Який переміг смерть.

Сьогодні велике двунадесяте свято — Успіння Пресвятої Богородиці. З усіх Богородичних свят, які мають рівну гідність в рамках церковного Уставу і церковного календаря, за традицією саме до свята Успіння додається більша увага, і він оточений особливим шануванням віруючого народу. Ні перед одним з Богородичних свят немає поста, а перед Успінням ми постимо два тижні по тому ж статуту, що і в Великому посту, готуючи себе до цього дня, бо Успіння — це особлива подія з життя Божої Матері і з історії спасіння роду людського.

Про останні роки земного життя Пресвятої Діви Марії і про славне Її успіння ми дізнаємося з Священного Передання. Ми знаємо, що після Воскресіння і Вознесіння свого Божественного Сина Вона деякий час жила в Єрусалимі. Згодом з Іоаном Богословом, якому Господь на Хресті заповів піклуватися про Його Пречисту Матір, переселилася в Ефес. Там відвідала святого Лазаря на острові Кіпр і Афонську гору, яку благословила як Свою обитель. Незадовго до Своєї кончини Вона переселилася знову в Єрусалим, де часто відвідувала місця, пов’язані з найважливішими подіями земного життя Свого Божественного Сина, особливо з останніми Його земними днями. Це і Голгофа, і Гроб Господній, Гефсиманія і Єлеон. Там Приснодіва сердечно молилася і перебувала в постійному бажанні якомога швидше відійти до Свого Сина. За три дні до смерті, під час молитви на Оливній горі Її сповістив про блаженну кончину архангел Гавриїл, який вручив Їй райську гілку — символ нетління та перемоги над смертю. Цю гілку Свята Діва заповіла апостолу Іоанну Богослову нести перед Її гробом при похованні. Своє злиденне майно, яке складалося з двох хітонів, вона заповіла двом бідним вдовам, які старанно служили їй. Поховати Себе Вона заповідала в Гефсиманії між могилами Своїх праведних батьків Йоакима і Анни і Йосипа Обручника.

Всякий раз, коли ми святкуємо ту чи іншу подію, пов’язану з прославлянням Богоматері, за Літургією читається невеликий уривок з послання апостола Павла до жителів грецького міста Філіппи в Македонії, в якому ним була створена християнська громада. Звертаючись до филип’ян, апостол говорить, що в них будуть ті самі відчуття, що й у Христі Ісусі, і додає дуже дивні, на перший погляд, слова: Він принизив Себе Самого, прийнявши образ раба … упокорив Себе … навіть до смерті, і смерті хресної. Значить, як свідчить апостол Павло, головним відчуттям Спасителя була смиренність.

У свідомості сучасних людей, далеких від Церкви і Євангелія, смиренність — це прояв слабкості. Що значить бути смиренним? Постійно піддаватися іншим? Яка ж це чеснота? З таким відчуттям жити не можна! Приблизно так оцінюють цю християнську чесноту люди, далекі від Євангелія. Але як не узгоджується цей сучасний стереотип з тим, що ми бачимо у Христі Ісусі! Його головним відчуттям була смиренність, але яка в Ньому була сила, яка сміливість, відвага! Христос не побоявся кинути виклик суспільству і, що найголовніше, можновладцям. Він звинуватив їх у лицемірстві, у відступі від віри, в спотворенні того одкровення, яке було дано Мойсею і пророкам. Ні, ніяк не узгоджується цей сучасний стереотип, це помилкове розуміння євангельського смирення з образом Спасителя.

Що ж тоді є справжнє смирення, і чому саме на нього вказує апостол Павло, говорячи про відчуття Спасителя? Для того щоб нам, людям XXI століття, зрозуміти сенс смиренності, ми повинні відштовхнутися від того, що протилежно йому, — від більш звичної для нас гордості, яка зараз нерідко сприймається як норма людського буття.

Що таке гордість? Її не потрібно плутати з поведінкою, коли нерозумна, погано вихована людина хоче показати себе більш значущою, ніж вона є насправді. Люди, особливо що володіють гострим розумом, тут же зазначають і нерідко висміюють подібні хвастощі. Але гордість і хвастощі — це різні речі: людина може бути дуже вихованою, скромною, але неймовірно гордою. Гординя — це не спосіб комунікації з іншими людьми, а внутрішній стан людини, для якої існує тільки одна цінність — його власне «я». Якщо в центрі життя людини — вона сама, а все інше другорядне, мізерне, на периферії, — це і є гординя.

Горда людина нездатна встановити зв’язок з Богом, вона нездатна молитися, нездатна усвідомлювати свою неправду, нездатна приносити покаяння. Смиренна ж людина — це та, яка розчищає свій внутрішній простір, тіснить своє власне «я» і поступається центральним місцем в житті Богу. В душі такої людини — турбота про інших, через потреби своїх ближніх він сприймає і самого себе. Чому саме це апостольське читання покладається на всі свята, коли Церква прославляє Пресвяту Богородицю? Саме тому, що Вона очистила внутрішній простір Своєї душі, Свого серця, так що Господь увійшов в цей простір, наповнивши його благодаттю, наповнивши його Самим Собою. І Діва стала Матір’ю Сина Божого, Господа Ісуса Христа, Того, у Кого головним відчуттям була смиренність.

Сьогодні, як і в будь-яке свято Богородиці, в євангельському читанні йдеться про Марфу і Марію. Очима віри ми знову бачимо ту світлицю, в якій Марфа і Марія приймають в гостях Христа. Ми бачимо одну з жінок, яка сповнена любов’ю і метушиться, бажаючи накрити гарний стіл, і бачимо іншу жінку, теж сповнену любові до Бога, вона сіла в ногах Христових і жадібно вбирала кожне слово, яке Він вимовляв.

І нам так само, приходячи в храм, треба вбирати кожне слово, яке вимовляється в храмі, тому що це слова життя вічного.

Хоча ми чуємо, що не засуджена Марфа. Їй не сказано, що вона чинить неправильно. Діяльне благочестя необхідно. Але все-таки «благою долею» Сам Господь назвав смиренне слухання Слова Божого. «Блаженні ті, що слухають слово Боже і його виконують!» (Лк. 10, 28). І цього блаженства і радості я щиро всім нам бажаю, молитвами Богородиці».

Прес-служба Ізюмської єпархії

Переглянуто: (50)

Перейти до панелі інструментів