Собор преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах

Эта запись также доступна на: Russian

Його Високопреосвященству послужила братія монастиря в священному сані.

За Літургією митрополит Єлисей здійснив дві хіротонії. У сан пресвітера був висвячений насельник обителі ієродиякон Іоасаф (Босов). У диякони був висвячений Олександр Хибін.

Після закінчення Літургії Високопреосвященніший Єлисей виголосив проповідь: «З усіх подвижників Києво-Печерської лаври виділяються два її засновника – преподобні Антоній і Феодосій. Сьогодні ми святкуємо пам’ять святих отців, що в ближніх печерах спочивають. Зі скудних відомостей, що дійшли до нас про святого Антонія, постає перед нами образ потужного і серйозного подвижника. Народжений в Любечі, в Чернігівській області, він два рази ходив на Афон. Повернувся він на рідну Русь ченцем і носієм благословення святої Гори Афонської і став жити в повній самоті, в печері на Київських горах. Трудився, молився, звільняв свою душу від гріха.

Святий Антоній виявив властивості, що пізніше так яскраво виразилися в старчестві: дар виховати людину не так як ти її бачиш, а згідно з її власними властивостями і даруванням. Так авва Антоній поступав з кожним, хто прийшов в монастир при його ігуменстві, він вдивлявся в кожного брата, який приходив і допомагав розкрити йому свої добрі якості, до яких він був схильний. І тоді в людині зростала та, чи інша чеснота, яка придушувала гріховні нахили. Чернець ставав справжнім християнином, а значить щасливим, розуміючи мету життя, і допомагав іншим до цієї мети дійти. Яка ж мета нашого життя? Все людство споконвіку шукає собі різні задоволення, комфорту і радості в цьому житті, і розуміє, що цей пошук закладений на глибокому генетичному рівні і приходить до нас від наших прабатьків Адама і Єви – бажання повернути втрачений колись рай. Але збилися наші орієнтири, не знаємо ми, де рай шукати. Намагаємося знайти в солодкій їжі, в глибокому ніжному сні, в бурхливій радості, в гарному одязі, в людській славі. І розуміємо кожен раз, що після того, як осідає піна цих пристрасних переживань, залишається гіркий присмак – присмак гріха. І разом з ним туга і почуття внутрішнього безладу, руйнування внутрішнього світу. І людина намагається знову себе якимось чином втішити і кидається з крайності в крайність. І ось все життя бігаємо, чогось шукаємо, самі себе обманюємо, разом з цим обманюємо інших, і, що найстрашніше, намагаємося обдурити і Бога. Але Господь нам говорить зовсім строго і однозначно, що цей блаженний стан внутрішньої людини, він не в зовнішніх формах живе, і не зможемо ми його досягти ніякими матеріальними засобами. Початок блаженства – в духовній убогості. І ми з вами чуємо ці заповіді блаженства кожен день на Божественній літургії: «Блаженні вбогі духом». Чуємо, але чи замислюємося ми про сенс цих слів? Що значить духовна убогість? Адже ми так хочемо збагатитися, ми так хочемо вважати себе чимось значущим в світі цьому, і перед людьми, і перед Богом – робимо, працюємо, намагаємося. Як казав Амвросій Оптинський: «Людина що жук травневий. Коли сонечко і тепло, він літає і дзижчить: «все моє – ліси мої, поля мої, дерева мої – я над усім Зверху». Але трохи подує вітерець, він вчепиться в листочок дерева і дзижчить: «Не спихни, пощади»». Ось і ми так само – щось думаємо про себе, шумимо, представляємо, але скорботи розставляють крапки над «і» і показують нам, що насправді – то ми ніхто і ніщо. І вся наша сила єдина в Бога.

Ми згадуємо сьогодні пам’ять преподобного Антонія і віх отців, що в ближніх печерах спочивають. Ми з особливою любов’ю і трепетом до них прибігаємо. Але просячи у них молитов, допомоги і заступництва, захоплюючись їх подвигом і життям – задумаємося, якщо вони є нашими батьками по початку, покладеному апостолами, чи є ми їх дітьми по воспріїмству? Мабуть, історично – «так». Але духовно, саме за дією благодаті, напевно, не завжди ми можемо сказати з упевненістю, що ми діти наших великих батьків. Тому, що та застава благодаті, яку вони нам дали, ми, на жаль, вже не кажу примножили – не зберегли.

Древні отці говорили: «Якщо ти побачиш справжнього християнина в своєму житті хоча б один раз, ти його ніколи не забудеш». Чи є ми такими християнами? Це залежить від того, наскільки ми залучаємо до себе Божественну благодать. А Божественна благодать залучається тільки до смиренних серцем. Наслідуючи святих подвижників, будемо і ми протистояти спокусам, завжди пам’ятаючи про те, що мета нашого життя не тут, на землі, але в блаженних Небесних обителях».

Після закінчення проповіді митрополит Єлисей подякував братії монастиря та парафіян за спільну молитву і подарував обителі ікону преподобного Паїсія Святогорца.

Прес-служба Изюмської єпархії

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

19

20

21

22

23

24

25

26

27

28

29

30

Переглянуто: (182)